Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон - страница 2

^ Стаття 2. Засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства



Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.


Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.


Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.


Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.


Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.



Частина 1.



Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.


Зазвичай під правовим статусом фізичної особи на території певної держави розуміється сукупність визнаних і гарантованих прав, свобод, законних інтересів та юридичних обов’язків. Засади правового статусу особи в країні перебування визначаються певним правовим режимом, а також джерелами і принципами правового регулювання статусу особи.

В залежності від обсягу прав та обов’язків, якими можуть бути наділені іноземці та особи без громадянства в країні перебування, виділяють такі режими правового статусу: національний режим, режим найбільшого сприяння, спеціальний режим і режим особистого закону25.


^ 1) Національний режим прирівнює правовий статус іноземців та осіб без громадянства до правового статусу власних громадян. Однак таке зрівняння не є (і, власне, не може бути!) абсолютним, оскільки звичайною світовою практикою є обмеження іноземців та осіб без громадянства у політичних правах в країні перебування, у зайнятті певних посад, тощо.

Відмінність правового статусу іноземців та осіб без громадянства від правового статусу власних громадян може проявлятися як щодо прав, так і щодо обов’язків (див. коментар до розділу ІІ цього Закону). Наразі підкреслимо, що за національного режиму обсяг прав і обов’язків іноземців та осіб без громадянства наближається, але залишається вужчим за обсяг прав і обов’язків громадян країни перебування26.


^ 2) Режим найбільшого сприяння означає, що держава надає на своїй території громадянам іншої держави такі ж сприятливі умови, якими користуються або будуть користуватися у майбутньому на їх території громадяни будь-якої іншої держави. Іншими словами, режим найбільшого сприяння не стосується порівняння правового статусу іноземців з правовим статусом громадян країни перебування, – у даному випадку порівнюється лише правовий статус іноземців різних країн на території держави перебування.

Зазвичай, режим найбільшого сприяння є предметом міжнародних договорів, за якими кожна з договірних сторін зобов’язується надати іншій стороні у тій чи іншій сфері їх взаємовідносин права, переваги, привілеї чи пільги настільки ж сприятливі, як і ті, які вона надає чи надасть у майбутньому будь-якій третій країні (наприклад, податкові пільги, митні пільги тощо).

Режим найбільшого сприяння з одного боку, є міжнародно-правовим зобов’язанням, з іншого – забороняє дискримінаційну політику щодо громадян третіх країн, і таким чином, забезпечує прозорі, фідуціарні правила для розвитку економічних взаємовідносин між країнами, створює позитивні умови для залучення іноземних інвестицій в економіку країни перебування.


^ 3) Спеціальний правовий режим проявляється в наданні іноземцям та особам без громадянства прав, а також встановлення певних виключень, що передбачаються національним законодавством чи міжнародними договорами. Зазвичай обсяг пільг чи привілеїв, що надаються за цим режимом, є ширшим за обсяг пільг чи привілеїв, що передбачені режимом найбільшого сприяння. Так, за спеціального правового режиму допускається максимальне наближення правосуб’єктності іноземців та осіб без громадянства до правосуб’єктності громадян країни перебування в цивільній, економічній, соціальній галузях, а також у питаннях адміністративного регулювання. Показовими прикладами спеціального режиму є функціонування вільних економічних (інвестиційних) зон, а також режими, що надаються у відносинах між Російською Федерацією та Бєларуссю, США та Канадою тощо.

Спеціальний правовий режим може також визначати певні категоричні обмеження у конкретній сфері діяльності (наприклад, заборона включати іноземців та осіб без громадянства до екіпажу повітряного судна)27.


^ 4) Режим особистого закону застосовується для визначення обсягу правосуб’єктності фізичної особи. Право будь-якої людини на визнання її правосуб’єктності незалежно від місця її перебування закріплює ст. 6 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. № 2709-IV28:

«1. Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю.

^ 3. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування29.

4. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування30.

5. При визначенні особистого закону відповідно до частин другої і третьої цієї статті вважається, що якщо недієздатна особа змінила місце свого проживання без згоди свого законного представника, то така зміна не спричиняє зміну особистого закону такої особи.».


^ 5) Правовий режим щодо іноземців та осіб без громадянства в Україні

Системний аналіз змісту правових режимів, ч. 1 ст. 26 Конституції України: «Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України», а також частини 1 коментованої статті дозволяють зробити висновок, що Україна загалом дотримується національного правового режиму у відносинах з іноземцями та особами без громадянства. При цьому обсяг прав, свобод та обов’язків конкретного іноземця або особи без громадянства залежить від таких обставин:

1) виду правового зв’язку особи з державою (іноземець, біпатрид, апатрид);

2) терміну перебування в державі (постійне або тимчасове перебування);

3) мети перебування в Україні (виконання посадових обов’язків, підприємницька діяльність, навчання, туризм тощо);

4) наявність чи відсутність імунітетів та привілеїв31.

Докладніше про особливості національного правового режиму України щодо окремих категорії іноземців та осіб без громадянства йдеться у коментарі до відповідних статей Закону.


6) До правових джерел, що визначають засади регулювання правового статусу іноземців та осіб без громадянства в Україні, слід віднести:

1) Конституцію України32;

2) міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України33;

3) Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. № 3929-ХІІ (із змінами та доповненнями);

4) інші закони України.

Окремі питання правового статусу іноземців та осіб без громадянства в Україні можуть регулюватися підзаконними нормативно-правовими актами, які повинні відповідати названим вище правовим актам.

Головною нормою є вже згадана ст. 26 Конституції України, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами та міжнародними договорами України, а також норма, передбачена в ст. 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Особливу увагу слід звернути на розділ ІІ Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», більшість статей якого може бути застосована до іноземців та осіб без громадянства. Розуміння всіх норм Конституції України про права людини і їхнє тлумачення можливе тільки під кутом зору їхньої дії в умовах представницької демократії. Саме такий підхід закріплено в міжнародно-правових актах про права людини – Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.34

Автори тексту Конституції із самого початку не приховували, що саме ці міжнародно-правові акти були настільними книгами при підготовці розділу Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Тому конституційні норми текстуально близькі до міжнародно-правових.

Ч. 1 ст. 22 Конституції України передбачає, що «[п]рава і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». З цієї статті Конституції випливає принциповий висновок: каталог прав і свобод, викладений у Конституції не є єдиним або остаточним. Крім цього переліку, існує й інший, більш повний, за рахунок якого може бути розширено і доповнено конституційний каталог. Його джерелами можуть бути як міжнародно-правові акти, так і міжнародно-правові звичаї про права людини.

Це повною мірою відповідає основній ідеї про природність і невід’ємність прав і свобод людини. Якщо ж у процесі користування індивідом правами, котрі не закріплені в Конституції України, але випливають з міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, стверджується, що ці права суперечать Конституції, то остаточно це питання повинно бути встановлено лише Конституційним Судом України.

Слід підкреслити, що національне законодавство України приділяє особливу увагу захисту прав дітей та жінок. Відповідно до ч. 1 ст. 52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. В Україні прийнято Закон «Про охорону дитинства» вiд 26.04.2001 р. № 2402-III35. Україна є учасником Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р.

Згідно з ч. 3 ст. 24 Конституції Україні жінкам гарантовані рівні права з чоловіками. Ця конституційна норма конкретизується в Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. № 2866-IV36. Україна є учасником низки міжнародних договорів щодо захисту прав жінок, зокрема, Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18.12.1979 р.

Основні права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства, які не є вичерпними, передбачені статтями 23, 26-35, 40-45, 47-53, 55-64, 66-68 Конституції України37.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути обмежені права іноземців та осіб без громадянства, встановлені виключно в статтях 23, 26, 30-35, 41-45, 48-50, 53 Конституції України із зазначенням строку дії цих обмежень.

Ст. 92 Конституції України встановлює, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства визначаються виключно законами України38.

На основі та на виконання Конституції і законів України органи виконавчої влади можуть приймати обов'язкові до виконання підзаконні нормативно-правові акти. Так, Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України (ст. 106 Конституції України). Кабінет Міністрів України у межах своєї компетенції (ст. 116 Конституції України) і на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства, комітети тощо) також можуть приймати нормативно-правові акти, які деталізують норми законів, актів Президента України і Кабінету Міністрів України.

Усі без виключення підзаконні нормативно-правові акти мають повністю відповідати Конституції Україні, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і законам України.

Частина 2.



Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.


Одним з головних принципів правового регулювання статусу іноземців та осіб без громадянства в Україні є принцип рівності перед законом.

Цей принцип знайшов відображення у низці конституційно-правових норм. У першу чергу слід назвати ст. 3 Конституції України, яка закріпила, що саме людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. З цієї норми виводиться власне принцип рівності: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (ст. 21) і пов’язана з цим принципом норма про неприпустимість привілеїв чи обмежень в залежності від тієї чи іншої обставини: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (ч. 2 ст. 23).

Відповідні норми закріплені також в міжнародно-правових документах. Зокрема, у ст. 1 Загальної декларації прав людини 1948 р. міститься норма про рівність всіх людей у своїй гідності і правах від народження. Ст. 2 стверджує рівність всіх людей у правах і свободах незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового чи іншого положення. Ст. 7 підкреслює рівність всіх людей перед законом і право всіх, без будь-яких відмінностей, на рівний захист закону.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. підтверджує принцип рівності усіх перед законом у ст. 2: «Кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, які перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини» і ст. 26: «Усі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист законом. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена законом і закон повинен гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини».

Відповідну позицію відображає і ч. 2 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.

Коментована норма цілком сприймає зазначені вище положення. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Однак при цьому слід мати на увазі, що мова йде про рівність перед законом іноземних громадян та осіб без громадянства у порівнянні саме між собою, а не у порівнянні їх з громадянами України через наявність певних виключень, про які йшлося у коментарі до частини 1 цієї статті.

Частина 3.



Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.


Передбачені цією нормою обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян певної держави, які знаходяться на території України, у відповідь на обмеження прав і свобод громадян України на території цієї держави є видом міжнародно-правових санкцій (контрзаходів), які допускаються міжнародним правом39.

У даному випадку мається на увазі можливе запровадження реторсій. Реторсії – це заходи впливу однієї держави на іншу, що переслідують ціль спонукати останню припинити недружелюбні, несправедливі, дискримінаційні дії, але, проте правомірні дії. При цьому самі реторсії не можуть виходити за рамки міжнародного права. Правомірність реторсій визначається, насамперед, за критерієм їх відповідності основним цілям і принципам міжнародного права, а також за формою і змістом тим заходам, проти яких вони спрямовані. Строго кажучи, реторсія є контрзаходом при порушенні політичних і моральних норм, правил ввічливості. Реторсії можуть полягати в обмеженні імпорту, підвищенні мита, вилученні внесків з банків держави тощо.

Найчастіше реторсії застосовуються державою у випадку дискримінації її громадян на території іншої держави. Саме тому, коментована норма передбачає, що Кабінет Міністрів України, виходячи з принципу суверенної рівності держав і принципу захисту власних громадян, може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадян певної держави, які знаходяться на території України, у відповідь на обмеження прав і свобод громадян України на території цієї держави.

Однак при цьому, слід зазначити, що коментована норма порушує п. 2. ст. 92 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини і громадянина, гарантії цих свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства визначаються виключно законами України. Отже, рішення про застосування обмежень щодо реалізації прав і свобод громадян певної держави, які знаходяться на території України, у відповідь на обмеження прав і свобод громадян України на території цієї держави, має прийматися виключно Верховною Радою України у формі закону40.

Частина 4.



Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.


Коментована норма закріплює принцип єдності прав, свобод і обов’язків іноземців та осіб без громадянства. Цей принцип корелюється з ч. 1 ст. 23 Конституції України, відповідно до якої кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Принцип єдності прав, свобод і обов’язків є загальновизнаним у світовій практиці. Відповідно до цього принципу виконання юридичних обов’язків є певною мірою платою за реалізацію прав і свобод. Тому обов’язки, передбачені Конституцією України, поширюються також і на іноземців та осіб без громадянства.

Слід мати на увазі, що норми Конституції України, в яких гарантуються права і свободи людини, наприклад, право на життя (ст. 27), право на повагу гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) та інші, є фактично обов’язками, сформульованими у непрямій формі.
Частина 5



Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.


Коментована норма закріплює обов’язок іноземців та осіб без громадянства поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.

Власне, сумлінне виконання цього обов’язку презюмується, оскільки повага і дотримування Конституції і законів України, шана традицій та звичаїв народу України є проявом добрих намірів іноземців та осіб без громадянства до Українського народу і держави Україна. Слід підкреслити, що виконання саме цього обов’язку для іноземців та осіб без громадянства є необхідною умовою повноцінної адаптації (натуралізації) в українське суспільство.

8656500776013848.html
8656559578980615.html
8656696380055858.html
8656765755034820.html
8656862206055212.html