Після вивчення даної теми студенти повинні вміти - Психологія управління як наука

^ Після вивчення даної теми студенти повинні вміти:
Ключові поняття: влада, джерела влади, владні відносини, управлінський вплив, авторитет керівника.


^ 7.1. ВЛАДА ЯК ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ

Влада і авторитет проявляються тією мірою, якою од­на сторона, мобілізуючи свої можливості, намагається змінити поведінку іншої за допомогою засобів впливу. Зумовлені психологічним впливом зміни зникають, як тільки людина або група людей виходить зі сфери впли­ву.

Обов'язок керівника — постійно впливати на підлег­лих. На практиці такий вплив може бути як позитив­ним, так і негативним, що викликане різними причинами:

Усе це по-різному піддається впливу, проявляється в індивідуальній поведінці підлеглих. Саме тоді, коли ке­рівник домагається виконання конкретних завдань і обов'язків, співробітник може займатися актуальні­шими для нього справами. Його особисті принципи мо­жуть суперечити принципам або політиці організації, внаслідок чого з'являються психологічні бар'єри, конфлікти.

Важливими чинниками впливу керівника на підлег­лих є влада.

Влада — здатність і можливість здійснювати певний вплив на ді­яльність, поведінку людей за допомогою різних засобів — волі, права, авторитету, насилля.

Джерелами влади керівника над підлеглими є (Дж. Френч, Б. Рейвен):

За іншою концепцією К.Хейлс акцентує увагу на відмінностях між особистими та інституційними джерелами влади, такими в управлінні є:

Джерелом будь-якої влади, зокрема і в управлінні, є реальний вплив однієї частини явища на іншу, що свід­чить про виникнення владних відносин.

Владні відносини — можливість однієї людини панувати над ін­шою, впливати на неї, здійснювати свою волю у взаємодії.

Підґрунтям владних віносин є вплив. Психологічний механізм ут­вердження влади в управлінні формувався протягом ба­гатьох років. Так, великий китайський філософ Конфуцій намагався вирішувати проблеми владних відносин в управлінні країною етико-психологічним шляхом діяльності правителя, який має слугувати народові, правити за допомогою свого морального прик­ладу. Італійський суспільний діяч, мислитель, один з перших буржуазних теоретиків капіталістичних відно­син Н.Макіавеллі вважав, що ефективний вплив на лю­дей в управлінні передбачає знання причин їх вчин­ків, інтересів і прагнень, захоплень і психологічних особливостей людської природи. Представник англій­ської школи епохи Просвітництва Ф.Бекон стверджу­вав, що управління, управлінські відносини між прави­телем і підлеглими повинні регулюватися законом.

Сутність особистості керівника в процесі впливу на підлеглих, управління організацією найповніше роз­кривається за допомогою його ставлення до співробітників і персоналу, що особливо помітно під час аналізу безпосе­редньої їх участі в спільних діях. Психологія впливу од­нієї людини на іншу (керівника на підлеглих, співробіт­ників, колег по роботі) виявляється в змінах, що відбуваються в результаті впливу на індивідів. Люди вільні у своєму виборі форм впливу, проте, перебуваючи в соці­альному середовищі, стаючи складовою частиною організованої діяльності, не можуть уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточення. Іноді вони не зав­жди намагаються його уникати, зважаючи на авто­ритетність, мудрість керівника, уміння турбувати­ся про співробітників. Отже, управлінець і працівник є учасниками соціального і психологічного обміну як ре­зультату взаємного впливу. Своєрідність управлінської діяльності робить керівника та підлеглого джерелом і агентом впливу. Наприклад, керівник, намагаючись змінити поведінку, почуття або думки іншої людини, стає стимулом, агентом впливу. Ним може стати і його співробітник, якщо виявить ініціативу у виконанні певного завдання. Важливим психологічним чинником є підтримка керівником ініціативи підлеглих, що спри­ятиме їх самореалізації, вияву здібностей там, де це необ­хідно. Тобто вплив керівника має бути позитивно спря­мований, сприяти розвитку потрібної мотивації праці.

Керівник залучає до сфери впливу та взаємовпливу підлеглих, робить їх співучасниками обміну інформаці­єю, дій із метою підвищення ефективності управлінської діяльності, продуктивності праці в організації. Для цьо­го він із того, хто впливає, перетворюється на того, хто піддається впли­ву. Такий обмін ролями відбувається і серед підлеглих.

Вплив може бути й одностороннім, без зворотного зв'язку, коли керівник не зацікавлений або байдужий до отримання інформації від підлеглих. Зворотна інформа­ція може бути і позитивною, і негативною, що залежить від різних обставин:

Важливим психологічним чинником неефективного впливу, а отже, і неефективного управління, є також стри­мування керівником ініціативи підлеглих, відхилення, неприйняття їх пропозицій. Буває, що керівник спершу не зважає на важливу пропозицію підлеглого, а потім ви­дає її за свою, що спричиняє руйнацію найціннішого — морально-психологічного духу в трудовому колективі.

Зазвичай основними способами управлінського впливу вважають: переконання, навіювання, наслідування, зараження.

Значущим чинником ефективного впливу є автори­тет керівника і його вміння переконувати людей. Пере­конання спрямоване на зняття своєрідних „фільтрів” на шляху інформації до свідомості й почуттів людини, оскільки переконаність — це наслідок свідомого прийняття інформації, впевненості в її об'єктивності, чому передує аналіз та оцінювання.

У процесі ділового спілкування керівник впливає на психічну сферу людини, групи людей. При цьому мож­ливі послаблення їх усвідомленого контролю, некри­тичне оцінювання змісту повідомлення. За таких обста­вин має місце один із традиційних способів впливу під час спілкування — навіювання, характеристикою якого є істотне зниження критичності людини до інфор­мації, відсутність прагнення перевірити її достовірність, необмежена довіра до її джерел. Саме ця довіра і лежить в основі ефективності навіювання. Силі навіювання особливо піддаються люди похило­го віку, фізично і психічно хворі, ослаблені, перевтомлені. Рівень навіюваності залежить і від знань: чим вони глибші, тим вимогливіше оцінювання інформації. Навіюваність підвищується, якщо людина переживає страх, перебуває у стані стресу. Ефективність навіювання залежить і від стосунків керівника з підлеглими (довіра, авторитетність, залежність), від уміння керівника будувати повідомлення (рівень аргументованості, поєднання логічних та емоційних компонентів тощо).

В управлінському спілкуванні важливим є психоло­гічний механізм наслідування — повторення й відтво­рення однією людиною вчинків, жестів, манер, інтона­цій іншої людини, а також копіювання певних рис її ха­рактеру та стилю життя.

Наслідування буває свідомим і несвідомим. Підлеглі можуть свідомо наслідувати професійні навич­ки, ефективні способи спілкування й діяльності керів­ника, раціональні прийоми виконання робочих опера­цій колег по роботі — все те, що здається правильним і корисним. Таке наслідування внутрішньо вмотивоване. Воно відбувається на рівні конкретних осіб („керівник — підлеглий”) або на рівні норм поведінки, традицій, культури групи, організації.

Діяльність керівника передбачає і публічні виступи (лекції, мітинги, конференції тощо), де він може застосувати і механізм емоційного зараження — особ­ливий вид психологічного впливу на особистість у процесі спілкування та взаємодії, який здійснюється не через свідомість та інтелект, а через передавання пси­хічного настрою, емоційну сферу людини.

У процесі зараження важлива єдність оцінок та ус­тановок людей. Стимулом, який впливає на спільність оцінок, що передують зараженню, є, наприклад, оплески слухачів. Від загального рівня розвитку людей, їх са­мосвідомості залежатиме міра зараження аудиторії. Чим вищий рівень розвитку суспільства і кожного індивіда, тим критичніше ставлення людей до автоматичних спонукань, а отже, — і слабше емоційне зараження.

Ефективність будь-якого способу психологічного впливу керівника

на підлеглих залежить від таких чин­ників:

- знання особливостей партнера по спілкуванню (культурно-освітніх, національних, вікових, психологічних та професійних рис);

- досконалого знання змісту, предмета обговорення;

- уміння об'єктивно оцінювати свої особистісно-ділові риси, компетентність щодо винесених для з'ясування проблем. Завищеність (як і заниженість) самооцінки створюють додаткові труднощі керів­нику в досягненні мети;

- володіння технологічним інструментарієм риторики.

Поведінка керівника у взаємодії з підлеглими, коле­гами визначається його функціями, становищем у структурі управлінського процесу, правами та обов'язка­ми щодо інших людей. Місце керівника, способи його впливу на об'єкти управління, ознаки, що характеризу­ють його сутність як певний соціально-психологічний тип, фіксуються в понятті „статус”, головними складо­вими компонентами якого є авторитет і престиж. Керівник із високим соціально-психологічним статусом має велику мораль­ну владу, неформальний авторитет, що є запорукою впливу на персонал. Його статус завжди пов'язаний зі ставленням до нього колег по роботі, підлеглих, які виз­нають права керівника і очікують від нього виконання обов'язків у процесі реалізації управлінських функцій.


^ 7.2. АВТОРИТЕТ КЕРІВНИКА – СУБ'ЄКТИВНИЙ

КОМПОНЕНТ УПРАВЛІННЯ

Від сти­лю й методів роботи з підлеглими великою мірою залежить авторитет керівника.

Іноді управлінці думають так: "Я — керівник, моє завдання — керу­вати підлеглими (тобто виробничим процесом), а вони повинні мене поважати і слухати". Проте це зовсім не так. Обійнявши посаду управлінця, людина, як правило, не має особистого авторитету. Разом із посадою вона одержує повноваження і владу, які додають сили впливу особистості керівника лише на деякий час. Авторитет же треба завойовувати.

Накази авторитетного керівника мають велику переконливу силу і сприймаються підлеглими без найменшого сумніву. Впевненість у його діях позбавляє людей, особливо в критичних ситуаціях, від тривалих розмірковувань щодо правильності прийнятого рішення.

У випадку відсутності авторитету всі думки керівника здаються неглибо­кими, не вартими уваги. Доброта сприймається як нещира, із прихованим змістом, поради — як легковажні й некомпетентні. Використовується будь-яка можливість тлумачення його дій як нега­тивних, має місце їх знецінення.

Високий соціально-психологічний статус дає людині велику мо­ральну владу — неформальний авторитет, який відкриває можливості впливати на інших людей.

Авторитет – це громадське визнання особистості, оцінка колективом відповідності суб’єктивних властивостей людини об’єктивним потребам діяльності.

Авторитет характеризують широта (кількісна озна­ка — сфера впливу, кількість осіб групи, залучених до взаємин), глибина (якісна ознака — авторитет посади, авторитет особистості, види діяльності, які охоплює ав­торитет), стабільність (часова характеристика). Основ­ними компонентами структури авторитету керівника є глибокі професійні знання, морально-психологічні особливості та стиль управління. Визнання керівника знач­ною мірою забезпечують його особистісні можливості та риси.

Утвердженню авторитету керівника сприяють здат­ність адаптуватися до ситуації управління, надійність, рішучість, наполегливість, впевненість у собі, стійкість до стресу, готовність брати на себе відповідальність, дипломатичність, організованість, винахідливість, практично-психологічний розум, психологічний такт, енергійність, перспективність мислення, вміння прий­мати творчі рішення в ризикових ситуаціях, схильність до інтуїтивного передбачення, концентрація уваги на вирішенні проблем, а не на виявленні винуватців то­що. Для успішного здійснення управлінських функцій керівник не обов'язково повинен мати всі ці риси вод­ночас. Але певний їх мінімум необхідний, а саме енергійність, готовність брати на себе відповідальність, увага до соціальних ситуацій. Ефективний керівник мусить відчувати потребу впли­ву на людей і досягати поставлених цілей. Вирішаль­ним моментом у формуванні авторитету керівника є не тільки об'єктивна цінність його рис, а й суб'єктивне сприйняття їх підлеглими. Психологічний вплив керівника проявляється на кількох рівнях взаємодії: між ним і підлеглим, між ним і групою співробітників та ін. Ефективне управлін­ня передбачає в усіх випадках наявність зворотного зв'язку, коли підлеглі також є агентами впливу. Це відображається на ефективності прийняття управлінських рі­шень, яка залежить і від його форм (індивідуальних, колек­тивних). Найоптимальніше застосовувати різні форми залежно від складності завдання.

Досвід показує, що процес становлення авторитету — справа копітка і тривала. Проте цей процес можна прискорити, якщо знати, які саме риси керівника є визначальними у формуванні авторитету, які його вчинки викликають повагу в підлеглих, а які відштовхують. Авторитет — це стійке ставлення до іншої людини, яке виражається насамперед у почуттях довіри і поваги до неї. Саме цим ставлення до авторитету відрізняється від ситуативних переживань задоволеності іншою лю­диною. Серед компонентів авторитету особливо важливу роль відіграє довіра. Вона ґрунтується на переконаності у наявності в іншої особи певних заслуг, впевненості, що вона діє компетентно і правильно, не підведе в складній ситуації, виявить щирість і добру волю.

^ Авторитет залежить від професійно-ділових, морально-комунікативних та адміністративно-упорядницьких (стилю управлін­ня) особливостей. Професійна довіра людей до керівника зовсім не озна­чає, що він повинен знати бухгалтерський облік краще, ніж бухгалте­р. Навіть можна сказати, керівник, який вважає, що він знає більше за головних спеціалістів своєї фірми, підприємства, може завдати шко­ди. Довіра має місце тоді, коли підлеглі знають, що керівник перш ніж прийняти рішення вибрав кращі з запропонованих спеціалістами. Професійна довіра формується і на основі якості вико­нання керівником своїх службових обов'язків та рівня розвитку в нього професійно важливих особливостей.

Характеризуючи моральні риси особистості, ми визначаємо її став­лення до людей, до виконуваної роботи і до себе. Головними є такі, як скромність, працелюбність, старанність, добросовісність, охайність (у роботі з документами, у зовнішньому вигляді), справедливість, доброзичливість, привітність, ввічливість, повага до людей, чуйність, порядність. Остання передбачає іншу важливу моральну рису — чесність. Вважають, що настали часи, коли чесним бути просто неможливо. Англійський драматург У.Шекспір стверджував: "Не буває часів настільки важких, щоб перестати бути чесним". А індійські філософи зауважували, що чесність — не стільки манера поведінки, скільки стан душі.

Італійські психологи встановили, що в будь-якому колективі 25 % службовців абсолютно чесні, 25 % — потенційні злодії та зрадники, решта — середнє між тими й іншими.

Більшість керівників добре розуміють значущість для формування авторитету сімейних стосунків. Хороший сім'янин завжди користується повагою серед колег, має позитивну репутацію. У діловому світі США є одне неписане правило. Дотримуються його досить суворо, а суть його така: якщо людина хоче зробити кар'єру і влаштуватися в успішну фірму чи відомий своїми традиціями банк, то слід насам­перед пред’явити не диплом університету, а шлюбну угоду, та ще й із трирічним стажем. Анкетування, проведене газетою "Нью-Йорк таймс", показало, що жоден із 30 менеджерів великих фінансових та індустріальних організацій не взяв на роботу неодружених молодих американців. Один із директорів банку пояснив, що одружені працю­ють стабільніше, серйозніше, з великою відданістю фірмі, почуттям обов'язку до виконуваних справ. Ділова віддача, винахідливість і чесність у роботі одружених менеджерів вищі, ніж у неодружених.

Керівник також повинен побачити в кожному працівникові найбільшу цінність — його неповторну особистість — і той досягне найкращих результатів у своїй діяльності. І головне — зробить це з радістю, не лише тому, що гідно оцінили його значущість і вели­ку цінність, а й тому, що саме в діяльності, у подоланні вершин ця особистість і реалізується.

Досить рідко зустрічається сьогодні така моральна риса особистості, як скромність. Уміння робити багато доброго й корисного для людей, колективу, країни і при цьому не вихвалятися, не підкрес­лювати значущості власної особистості — саме таку поведінку передба­чає ця особливість. Деякі люди відкидають скромність як непотрібну професіональному менеджерові рису, ототожнюючи її із сором'язливістю. Сором'язливість - це страх перед публічними ви­ступами, мовні ускладнення, ніяковіння, проблема встановлення комунікативних зв'язків та ін. Справді, сором'язливість породжує цілу низку проблем в управлінській діяльності менеджера:

Ніщо так не відштовхує людей від керівника і не руйнує його автори­тет, як грубість. Грубий до підлеглих керівник добре знає, що вони не можуть відповісти йому. Часто він може публічно образити людину, принизити її гідність.

Визнання та довіру серед підлеглих керівник здобуває в результаті добросовісної, чесної та наполегливої праці. Штучні прийо­ми одержання престижу здатні породити лише псевдоавторитети, тоб­то фальшиві. Фальшивий авторитет хитра людина може створити і підтримувати за допомогою знань та здібностей інших людей, але рано чи пізно це розкривається, і авторитет втрачається.

У процесі перебудови нашої держави з'явилося багато псевдодемократів. Зовні вони поводяться як демократи, виступають за гласність, демонструють колегіальність у роботі, заохочують до крити­ки. Але в роботі діють на власний розсуд, ігнорують думку колективу. Слід добре вивчити псевдоавторитети, їх психологічну сутність, оскільки вони шкодять колективу. Існує багато різновидів такого явища.

"Авторитет пригнічення”, за словами А. Макаренка, — найстраш­ніший. Як правило, його домагаються люди низької загальної культури. Псевдоавторитет пригнічення полягає в прагненні керівника шляхом демонстрації переваги у правах, безперервних погроз скориста­тися владою, тримати підлеглих у постійному збудженні, стані страху пе­ред можливістю покарання. Підлеглі уникають спілкування з таким керівником, вони починають відчувати свою малозначущість, неповноцінність, не проявляють ініціативи, гордості за свій колек­тив. Тяжіння до "авторитету пригнічення” в результаті призводить до краху керівника, і колектив звільняється від нього.

"Авторитет резонерства”. Керівник вважає, що постійні бесіди повчального характеру посилюють його вплив на людей (замість того, щоб де потрібно застосувати владу або обмежитися лаконічним зау­важенням). Люди по-різному реагують на резонерство: одні не витримують його і будь-що намагаються уникнути. Інші входять у стан агресії і йдуть на відкритий конфлікт із керівником. А треті звикають до нього, все мовчки вислуховують і продовжують працювати як завжди.

"Авторитет педантизму” — це схильність до суціль­ного контролю, дрібниць, яка, як правило, характерна некомпетентним керівникам, які не мають професійної довіри серед підлеглих. Вони застосовують надумані критерії оцінки праці людей, які не мають нічого спільного зі змістом роботи, але дозволяють зробити людину залежною.

"Авторитет підкупу” має місце тоді, коли керівник дотримується правила, що винагорода за працю прямо залежить від особистих бажань керівника. Це викривлює зміст службових відносин, породжує при­служництво. Ділові відносини в такому разі набувають форми особи­стої відданості керівникові, який є благодійником за рахунок держави.

"Авторитет відстані” полягає в тому, що керівникові здається: чим далі він від підлеглих, чим рідше він з ними бачиться, тим сильніший його вплив на них. Прихильники такого авторитету прагнуть закріпити його шляхом створення штучних, бюрократичних бар'єрів між собою і підлеглими, встановлення для себе різних привілеїв, штучного виокремлення з колективу, самозвеличування.

"Авторитет доброти” виникає на основі неправильного розуміння сутності чуйного ставлення до підлеглих і характеризується низькою вимогливістю до них. Це послаблює волю людини, дезорганізує, заважає перспективі росту, зав­дає шкоди особистості й справі.

"Авторитет чванства” — це зверхність, пихатість, зас­нована на минулих або уявних, надуманих заслугах. Чванство — надмірне захоплення владою. Такий керівник формально або підкреслено поблажливо ставиться до підлеглих, не заглиблюється в їх потреби. Усім своїм виглядом, манерою поведінки, напускною поважністю він при­нижує підлеглих, підкреслюючи виключність своєї персони. Чванливий керівник часто аргументує свою діяльність, посилаючись на свій вік, освіту й соціальне положення. Досить часто вони вживають такі фрази: "Ось доживете до моїх років, тоді й будете судити", "Спочатку отримайте диплом, а потім і поговоримо", "Займете моє місце, тоді й будете вирішувати".

Аналізуючи процес формування псевдоавторитетів, психолог Є.Вендров назвав кілька причин їх виникнення:

  1. Керівник вважає, що немає потреби радитися з підлеглими, рахуватися з ними, бо свідомість підлеглих ще не на достатньому рівні.

  2. Керівник вважає: підлеглі повинні його боятися. Хоча відомо, що такі їх риси, як охайність, виконавча дисципліна, чіткість у роботі, виховуються насамперед не грубістю, криком і покаранням, а силою авторитету керівника.

  3. Досягти псевдоавторитету легше і мати його зручніше, ніж істинний. Можна менше вимагати від себе, не завантажувати уваж­ним вивченням справ і вчинків, аналізом мотивів, що спонукали до їх здійснення. Набагато легше карати, кричати, ніж професійно й правильно організовувати виробничий процес.

  4. Грубість, чванливість, самодурство можуть бути засобом самоза­хисту, бо саме нормальні людські стосунки одразу ж викриють його невихованість, некомпетентність, непридатність до управлінської діяльності. Цим пояснюється і хвороблива нетерпимість таких горе-керівників до критики.

  5. Такі риси характеру, як властолюбство, завищена самооцінка.

  6. Поведінка вищого керівництва.



^ Контрольні запитання та завдання
1. Розкрийте сутність, необхідність та значення влади.

2. Що може слугувати джерелом влади (Дж. Френч, Б.Рейвен)?

3. Що розуміє під джерелом влади К.Хейлс?

4. У чому полягає сутність владних відносин?

5. Розкрийте природу виникненя та формування авторитету.

  1. Що вважають компонентами авторитету?

  2. Що сприяє формуванню позитивного авторитету керівника?

  3. Від яких особистісних рис залежить авторитет?

  4. Назвіть причини виникнення фальшивого авторитету.

  5. Охарактеризуйте основні різновиди псевдоавторитету.


Список рекомендованої літератури

Агеев, В.С. Межгрупповое взаимодействие: социально-психологические проблемы [Текст] / В.С.Агеев. – М.: МГУ, 1990. – 240 с.

Арутюнов, С.А. Этносы и культуры. Проблемы взаимодействия [Текст] / С.А.Арутюнов. – М., 1988.- 344 с.

Бандурка, А.М. Психология управления [Текст] / А.М.Бандурка, С.П.Бочарова, Е.В.Землянская. − Х.: ООО "Фортуна-пресс", 1998. - 464 с.

Волков, И.Г. Личность руководителя й стиль управлення [Текст] / И.Г.Волков. − М., 1992.- 284 с.

Демб, А. Корпоративне управління: Віч-на-віч з парадоксами [Текст] / А.Демб, Ф.Нойбауер. – К.: Основи, 1997. – 302 с.

Донцов, А.И. Психология коллектива. Методологические проблемы исследования [Текст] / А.И.Донцов. – М.: МГУ, 1984. – 207 с.

Коломинский, Я.Л. Психология взаимоотношений в малых группах [Текст] / Я.Л.Коломинский. – Мн., 1976. – 350 с.

Макаренко, А.С. Коллектив й воспитание личности [Текст] / А.С.Макаренко. — М.: Просвещение, 1972.- 304 с.

Мельник, Л.П. Психологія управління [Текст] / Л.П.Мельник. − К.:МАУП, 1999.- 176 с.

Психология менеджмента [Текст] / под ред.Г.С. Никифорова. – С.Пб.: Питер, 2004.- 639 с.

Обозов, Н.Н. Психология работы с людьми [Текст] / Н.Н.Обозов, Г.В.Щекин. − К.: МАУП, 2004.- 228 с.

Орбан-Лембрик, Л.Е. Психологія управління [Текст] / Л.Е.Орбан-Лембрик. − К.: Академвидав, 2003.- 568 с.

Урбанович, А.А. Психология управления [Текст] / А.А.Урбанович. − Мн.: Харвест, 2006.- 640 с.



Тема 8.

^ ФЕНОМЕН УПРАВЛІНСЬКОГО

ПОТЕНЦІАЛУ КЕРІВНИКА



Після вивчення даної теми студенти повинні вміти:

Ключові поняття: управлінський потенціал керівника, темперамент, характер, здібності, спрямованість, інтелект, креативність.


    1. ІНДИВІДУАЛЬНО−ПСИХОЛОГІЧНІ

^ ОСОБЛИВОСТІ МЕНЕДЖЕРА

Спершу психологія управління основну увагу приді­ляла плануванню, економіці, маркетингу, організацій­но-технічній сфері управління. У 70-ті рр. XX ст. з ус­відомленням ролі організації та учасників управлінської діяльності розпочалося активне вивчення основних ха­рактеристик груп, людського фактора, поведінки осо­бистості. У центрі досліджень проблем управління стала людина, її особистісні риси, можливості, властивості. Нове бачення системи управління, новий підхід до уп­равлінської діяльності почали базуватися на визнанні пріоритету особистості перед виробництвом, прибут­ком, інтересами підприємства, фірми, установи. Саме тому без психологічних знань про особистість в уп­равлінській діяльності обійтися не можна.

Керівнику необхідні наукові знання про психологіч­ні особливості свого „Я”, особистості працівника, що є передумовою професійного підходу в роботі з персона­лом. З урахуванням цього великі фірми почали створю­вати служби управління людськими ресурсами, розгалу­жену систему керування персоналом. До психологічної науки почали ставитися як до джерела інформації про внутрішні резерви кожної людини, спосіб її мислен­ня, зовнішні стимулятори поведінки, розглядаючи пер­сонал як конкурентне багатство компанії, яке треба створювати, виховувати, розвивати й берегти.

У процесі осмислення психологічною наукою сут­ності особистості, особливостей її розвитку, самореалізації, взаємодії із зовнішнім середовищем сформували­ся теорії, які різняться між собою методологічними під­ходами, дослідницьким інструментарієм, а відповідно й висновками. Найвідомішими й найпоширенішими у сфері управління є теорії головних психологічних шкіл: пси­хоаналіз (Зігмунд Фрейд, Карл-Густав Юнг, Альфред Адлер, Харрі Салліван, Еріх Фромм та ін.); поведінкова школа (американські психологи Джон-Бродес Вотсон, Беррес-Фредерік Скіннер та ін.); гуманістична психоло­гія (Абрахам Маслоу, Карл-Ренсом Роджерс та ін.).

Оригінальність, неповторність – риси особистості, які є головною передумовою форму­вання індивідуального стилю діяльності.

Багатоаспектність роботи керівників передбачає вмі­ле оперування поняттями „людина”, „індивід”, „індиві­дуальність”, а також тими, що пов'язані з особистістю і становлять її структуру: „темперамент”, „характер”, „здібності”, „емоції”, „вольові риси”, „мотивація”, „соціальні установки”. Структура особистості охоплює:

— загальнолюдські особливості (відчуття, сприй­няття, мислення, пам'ять, воля, емоції);

— соціально-специфічні риси (соціальні установки, ролі, ціннісні орієнтації);

— індивідуально-неповторні якості (темперамент, по­єднання ролей, самосвідомість).

Це дає змогу розглядати особистість як багаторівневу систему, що об'єднує в собі психофізіологічний, пси­хологічний і соціально-психологічний рівні. В умовах управління та ділової взаємодії люди оцінюють один од­ного за ступенем інтелекту, який формується системою пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, мова, увага, уява), індивідуально-психоло­гічними властивостями (темперамент, характер, спря­мованість тощо).

Темперамент. Це поняття охоплює риси, від яких залежать реак­ції людини на інших людей і соціальні обставини. У більшості класифікацій і теорій темпераменту фігуру­ють два компоненти — активність і емоційність. Актив­ність характеризує ступінь енергійності, швидкості й, навпаки, повільності, інертності, а емоцій­ність — особливості перебігу емоцій, почуттів, настро­їв та їх якість.

Фізіологічна кон­цепція людської особистості І.Павлова базується на на­явності в людини (як і в тварини) двох нервових проце­сів: збудження та гальмування. Застосовуючи цю концепцію, він проаналізував такі антиподи виявів людських властивостей: сила — слабкість; урівноваже­ність — неврівноваженість; швидкість, рухливість — інертність, повільність, важливі для пізнання суті й особливостей темпераменту та його типів.

Темперамент (латин. temperamentum —узгодженість, устрій) — інди­відуальні особливості людини, що проявляються в силі, швидкості, напруженості, урівноваженості, роботі її психічної діяльності, з порівняно більшою чи меншою стійкістю настроїв.

І.Павлов пов'язав типи темпераменту з діяльністю ЦНС. Для вивчення індивідуальності застосовують чотири типи темпераменту: сан­гвінік, флегматик, холерик, меланхолік.

Дослідження Б.Теплова та його співвітчизника В.Небиліцина виявили, що сила, працездатність нервової системи людини мають не тіль­ки позитивні, а й негативні моменти. Тому в людей зі слабкою нервовою системою низька працездатність ком­пенсується підвищеною чутливостю, що проявляється в точнішій і правильнішій реакції на зміни в навколиш­ньому середовищі. Темперамент не зумовлює соціальну пов­ноцінність людини, немає ні „хороших”, ні „поганих” темпераментів — існують різні способи поведінки і ді­яльності.

Сангвінічний темперамент характеризується високою працездатністю. Сангвінік легко змінює напрямок ді­яльності й спілкування, але недостатньо чутливий до зовнішніх змін. Йому цілком підходять заняття, пов'язані зі спілкуванням і взаємодією з іншими людь­ми. Він швидко орієнтується в новій обстановці, легко кон­тролює свої емоції, наділений життєрадісним, стійким настроєм, помірною терпеливістю, миролюбною пове­дінкою, невеликою сугестивністю (навіюваністю) і пі­дозрілістю. Спокійно ставиться до критики, розважли­вий, адекватно сприймає небезпеку.

Флегматик відзначається врівноваженою поведін­кою, слабкими емоційними переживаннями, стійким (без великих радощів і смутку) настроєм. Він терплячий, повільно адаптується до певних умов, недостатньо товариський, стриманий у поведінці. Мова його моно­тонна, повільна, ставлення до критики і небезпеки бай­дуже, незворушне. Він повільно, але завзято йде до поставленої ме­ти. У флегматика слабка сугестивність, оцінка своїх здібностей більш реальна, ніж у сангвініка, який їх де­що переоцінює.

Людям холеричного темпераменту характерні неврівноважена поведінка, сильні, короткочасні емоційні переживання, нестійкий настрій переважно бадьорий. Мова їх голосна, різка, нерівномірна. Холерики нетерплячі, товариські, добре адаптуються в новому середовищі, але нерідко агресивні. Вони бурхли­во переживають критику, поводяться і діють жагуче, захопливо, позитивно ставляться до нового, йдуть до мети з повною віддачею сил, піднесено, переборюючи будь-які труднощі. Іноді після підвищення активності впадають у депресію. Вони самолюбні, прямолінійні, схильні переоцінювати свої здібності, помірно сугестивні й підозрілі. Неврівноваженість їх нервової системи часто ство­рює проблему несумісності з іншими людьми. Холерикам не рекомендують обирати сидячу роботу, а також заняття, пов'язані з високи­ми температурами, тривалим перебуванням біля вогню, тому що це завдає шкоди їх здоров'ю.

Меланхолійний темперамент характеризують невисока працездатність нервової системи, нетерплячість, легкість зміни видів діяльності, чутливість до всього, що відбувається довкола. Поведінка меланхоліка дуже неврівноважена, замкнена, істерична, тривожна, емо­ційні переживання — глибокі й тривалі, у настрої пере­важає песимізм. Прагнення до мети в нього то сильне, то слабке (головне при цьому — уникнути перешкод), небезпека викликає розгубленість, пригніченість. Най­частіше він недооцінює свої здібності, надмірно сугестивний і підозріливий. Мова меланхоліка тиха із за­дишкою, рухи сковані, невпевнені, навички виробля­ються важко і легко гальмуються.

Знання особливостей вияву різних темпераментів необхідне під час управління організацією, керування групою працівників, вибору професії, комплектування вироб­ничих колективів. Більшість сучасних професій дос­тупна в разі наявності позитивної мотивації всім психічно здоровим людям, якщо в них не зафіксовані якісь медичні протипоказання. Так, люди із сильним типом нервової системи можуть виконувати відповідальну, складну, напружену роботу, готові до екстренних дій, мають витримку, самовладання. Люди зі слабким типом нервової системи — маловитривалі. Однак це компенсується високою слуховою, зоровою чутливістю, що дає переваги в процесі оволодіння професіями, які потре­бують неабиякої м'язово-суглобної чутливості рухового аналізатора, точності окоміру.

Характер. Людина не народжується з характером, він форму­ється в процесі її активної діяльності.

Характер (грец. charakter — риса, особливість) — сукупність стій­ких індивідуальних рис особистості, що проявляються в типових обставинах, способах діяльності та спілкування, і визначаються ставленням особистості до них.

Характер людини виявляється в системі відносин з навколишньою дійсністю у ставленні: до інших людей (товариськість чи замкнутість, правдивість чи облуд­ність, тактовність чи брутальність тощо); до роботи (від­повідальність чи несумлінність, працьовитість чи лінощі тощо); до власності (щедрість чи жадібність, ощадливість чи марнотратність, акуратність чи неохайність); до себе (скромність чи самозакоханість, гордість чи приниже­ність тощо).

Підставою для визначення характеру є не спорадич­ний, а стійкий вияв конкретних рис особистості в різно­манітних ситуаціях, міра виразності цього вияву, спів­відношення з іншими рисами.

^ Тип характеру. Поведінка людини завжди має когнітивний (пізнавальний, розумовий), афек­тивний (чуттєвий, емоційний) і практичний (перетво­рювальний, сенсорний) компоненти, з переважанням одного з них, що дає змогу визначити характерологіч­ний тип працівника. Приміром, перевага розумового компонента засвідчує тип „мислителя”, емоційно-ко­мунікативного — „співрозмовника”, перетворюваль­ного — „практика”. „Мислитель” більше орієнтова­ний на пізнання внутрішнього й зовнішнього світу, на постійні роздуми про науку, мистецтво, життя. Він любить пофантазувати, з чим і пов’язана його низька това­риськість, невміння виконувати організаційні зав­дання. „Співрозмовник” товариський, контактний, любить компанії, легко знайомиться і адаптується в новій обстановці. „Практик” є людиною справи, не терпить тяганини, незавершених справ, зайвих мірку­вань. Як хорошому організатору, йому подобаються зав­дання, що вимагають рішучих і негайних дій (М.М. Обозов, Г.В. Щокін).

Урахування трикомпонентної типології поведінки важливе в процесі вибору професії. Так, людина прак­тичного типу обирає професії, пов'язані з виробничою діяльністю і керуванням людьми. Емоційно-комуні­кативна людина надає перевагу професіям, що вимага­ють ефективного спілкування (кадрова робота, навчан­ня людей тощо). Людина розумового типу знаходить се­бе у відповідній професійній діяльності (проектування, конструювання тощо).

Загальноприйнятої, єдиної класифікації характе­рів, попри різноманітні спроби, досі виробити не вдало­ся, а поділ людей на типи значною мірою є умовним. Усе це, однак, не применшує значення знань про основ­ні риси людини, що відіграє суттєву роль у різних вимірах управлінської діяльності.

Згідно з концепцією ^ Е. Кречмера, існує три основні типи організації тіла — астенічний, атлетичний, пік­нічний. Кожен із них учений поєднав з особливим ти­пом характеру.

Астенічний (грец. asthenik — безсилий, кволий, млявий) тип. На вигляд астенік — худорлява людина з вузькими плечима, тонкими руками, слаборозвиненими м'язами. Такому типу будови тіла відповідає і тип темпераменту — шизотимічний (грец. schizo — розділяю, розсікаю), якому властиві такі риси характеру, як аристократичність, егоїстичність, невміння знаходити спільну мову з іншими людьми, схильність до відлюдькуватості тощо.

Атлетичний (грец. atletes — борець) тип. У такої людини добре розвинута грудна клітка і мускулатура, широкі плечі, вона має високий чи середній зріст. Цьому типу будови тіла відповідає такий тип темпераменту, як іксотимічний (рівний, однаковий), який характеризується стриманістю жестів і міміки, схильністю до незмінної, спокійної ситуації тощо.

Пікнічний (грец. pyknos — міцний, кремезний) тип. До нього належать люди середнього зросту, схильні до повноти, з короткою шиєю. Пікнічному типу від­повідає циклотимічний тип темпераменту (грец. kikloei-des — колоподібний, круглий), якому властиві енергій­ність, комунікабельність, схильність до гумору тощо.

Незважаючи на те, що типологія Кречмера була по­будована абстрактним, умоглядним шляхом, вона ґрунтувалася на низці життєво правдивих спостережень. Як виявилося згодом, кожному типу будови тіла людини характерна схильність до певних захворювань, які супроводжуються акцентуаціями відповідних рис характеру.

^ В. Шелдон у дослідженні компонентів характеру (у йо­го термінології — темпераменту) застосував так званий антропоскопічний метод, візуально дослідивши фотогра­фії 4 000 оголених студентів коледжу, знятих спереду, збоку і ззаду, що дало змогу вибрати крайні варіанти ста­тури, максимально не схожі один на одного. Таких варі­антів виявилося три, їх характеризують такі показники:

1. Округлі, м'які форми, дуже вели­кий живіт, ожирілі плечі й стегна, кругла го­лова, слабкі руки й ноги, нерозвинуті кістки і м'язи.

2. Широкі плечі й грудна клітка, мускулисті руки й ноги, невелика кількість підшкірного жиру, масивна голова.

3. Витягнуте обличчя, високе чоло, тонкі довгі руки й ноги, вузькі грудна клітка і живіт, нерозвинені м'язи, відсутність підшкірного жирового шару з добре розви­неною нервовою системою.

На підставі цього Шелдон виділив три первинні компоненти статури — ендоморфний (грец. endon — все­редині, morphe — форма), мезоморфний (грец. mesos — се­редній, проміжний), ектоморфний (грец. ektos — ззовні).

Новою в психології стала і його ідея кількісної оцінки кожного компонента в кожного конкретного індивіда. Для цього вчений здійснив процедуру оці­нювання за семибальною шкалою (з передбачуваними рівними інтервалами між цифрами), де 1 позначала аб­солютний мінімум виразності компонента, а 7 — абсо­лютний максимум. Це дало змогу статуру кожного конкретного індивіда виразити трьома цифрами. Така система оцінювання статури одер­жала назву соматотипування (грец. soma — тіло), а на­бір із трьох цифр, що характеризують ступінь виразності компонентів статури людини називається соматотипом.

З метою з'ясування компонентів темпераменту В. Шелдон простудіював літературу з психології особис­тості й виписав 650 ознак, що характеризують осо­бистість. Після цього він додатково проаналізував цей перелік ознак, комбінуючи і відкидаючи незначні, звів їх кількість до 50. Взявши їх за критерій, учений протягом року досліджував 33 особи, застосовуючи різні методики (бесіди, анкети, опитувальники, аналіз професійної ді­яльності й спостереження за поведінкою, взаєминами). Так він виявив групи рис, що відповідають „первинним компонентам темпераменту”, яким пізніше дав назву:

На наступному етапі роботи Шелдон передбачав роз­ширити перелік ознак кожної групи. З цією метою він протягом чотирьох років шукав і перевіряв на кореля­ційні властивості (співвідношення з ознаками інших груп) нові риси. У результаті перелік ознак кожної гру­пи був доведений до 20, тобто кожен компонент темпе­раменту визначався вже за 20 ознаками. Оцінений у та­кий спосіб за всіма компонентами (60 ознаками) індивід одержував свій індекс темпераменту.

Дослідження, які розпочав російський психолог Б.Г.Ананьєв та продовжив М.М.Обозов, уточ­нили типологію Е. Кречмера і В. Шелдона. Передусім було з’ясовано, що типологія Е. Кречмера, хоч і побудо­вана без певних наукових основ, містила багато раціо­нальних спостережень. Зокрема, виявилося, що праце­здатність людини залежить від будови тіла. Пікніки, наприклад, легко переключаються з одного виду роботи на інший, швидко вступають у контакт, але вони скоріше втомлюються, у них різко падає інтерес до роботи. От­же, для ефективної діяльності їм доцільніше починати день із виконання найскладніших завдань. Оскільки во­ни наділені хорошою короткочасною пам'яттю, то резуль­тативно здійснюють оперативні завдання. Астенікам більше підходить робота, що вимагає тривалих розду­мів, систематизації. Вони легко переходять від простих до складніших видів діяльності, досягаючи вершини працездатності всередині або наприкінці робочого дня. Тому їм краще доручати роботу, пов'язану з документа­ми, технікою, а не з управлінням.

У класифікації людських характерів ^ А.Личко, К.Леонгарда виділяються типи людей, які мають так звану акцентуацію характеру — надмірну виразність окре­мих рис та їх поєднань, які є крайніми варіантами нор­ми, межують із психопатіями.

Значний інтерес психології управління пов’язаний із різними психологічними типами так званих неідеальних працівників. Вони є в кожній організації, але оскільки їх сутнісні риси маскуються певним типом поведінки, виявити таких серед інших непросто. Най­частіше з-поміж них трапляються:

— одержимі роботою. Це люди, для яких справи — як наркотик, як щедре джерело насолод. Вони воліють проводити вечори над балансовими таблицями, а не в кріслі кінотеатру. Усе, що існує поза межами роботи, їм неці­каве. Дехто з них навіть обідає на робочому місці. Якщо у фірмі або групі є такий, не варто доручати йому нову справу, він краще робить те, до чого звик;

— панікери. Вони панічно бояться самостійно прий­мати рішення. Необхідність зробити вибір паралізує їх. Панікери можуть бути досить освіченими, винахідли­вими, але керівна робота не для них. Безперечним їх достоїнством є далекоглядність;

— пугачі. Як повна протилежність панікерам, во­ни без найменших сумнівів беруться за найскладніші справи і, як правило, не справляються з ними. Навколишній світ бачать тільки в чорно-білих тонах. Поведінка пугачів здебільшого викликає сильне невдоволення тих, хто знаходиться по­руч. У разі прийняття рішень пропозиція керівника матиме успіх, якщо пугач буде на боці його супро­тивників, а не союзників;

— пацифісти. Цей тип працівників об'єднує скепти­ків без твердих переконань, які дбають тільки про те, щоб їх не турбували й дали спокійно дочекатися пенсії. Вони рідко вступають у службові баталії, цу­раються ентузіастів. Як і одержимим роботою, їм не варто дору­чати нової діяльності;

— пустельники. Ці люди настільки захоплені робо­тою, що не знаходять часу на контакти з людьми. Така поведінка викликає подив, нерідко відштовхує. Пус­тельники, як правило, мають репутацію здібних дива­ків. До них недоцільно застосовувати традиційні крите­рії службової поведінки. Зайнявши управлінську посаду, вимагають повної лояльності та беззаперечно­го підпорядкування;

— дилетанти. Вони щедро наділені чарівністю, але не здатні вникати в деталі дорученої роботи. Нейтралі­зувати їх шкідливий вплив на оточення можна, дору­чивши відповідальність за прийом важливих гостей. У цьому вони знаходять щире покликання;

— невдахи. Як правило, вони нічого не вирішу­ють, багато обіцяють, у розмові надають перевагу мо­нологу, концентруються на проблемах і перешкодах, недоліках інших, ігнорують чужий досвід, бояться по­милок, агресивні. Серед них багато ледарів і заздріс­ників.

Здібності. У самореалізації особистості важливу роль відігра­ють і її здібності, що необхідно враховувати в процесі формування колективу організації, розстановки людей, в управлінській діяльності загалом.

Здібності — індивідуально-психологічні особливості особистості, що є передумовою успішного виконання нею певної діяльності.

Формування здібностей відбувається на основі задат­ків — вроджених анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи мозку. В основі однакових досягнень певного виду діяльності можуть бути різні здібності, тоді як одна й та сама здібність є умовою успішності в різних видах діяльності. Здібності за основними видами діяльності бувають загальними й спеціальними. До за­гальних належать психічні властивості людини (увага, спостережливість, пам'ять, твор­ча уява, розважливість та ін.). До спеціальних — психологічні особливості індивіда, що забезпечу­ють йому успіх у певному виді діяльності: образотворчі здібності (почуття лінії, пропорції), математичні (схильність до аналізу й синтезу) та ін.

Отже, аналіз здібностей дає змогу зрозуміти, чому різні люди майже в однакових умовах життєдіяльності досягають різних інтелектуальних, творчих, професій­них успіхів, швидше й краще за інших засвоюють знан­ня та вміння.

Поняття „здібності” є багатоаспектним і багатопла­новим. Воно охоплює:

Для психології актуальним є те, наскільки здібності зумовлені спадковістю і впливом соціального середови­ща. Щодо цього досить влучним є твердження, що спад­ковість визначає можливості людини, а середовище — те, наскільки до них вдається наблизитися. Здібності фор­муються в процесі діяльності, розвиваються на основі генетично зумовлених задатків. Самі природні задатки як потен­ційні можливості людини ще не є запорукою її успішної діяльності в майбутньому. Їх потрібно розвивати, що можливо в соціумі, складовою частиною якого є практика життє­діяльності.

Здібності можуть існувати лише за умови постійного розвит­ку. Та здібність, яка не розвивається, яку людина пере­стає застосовувати в практичній діяльності, з часом втрачається. Тільки в результаті постійних вправ вона підтримує і розвиває в собі відповідні здібності. А зага­лом успішність діяльності людини залежить від ефектив­ного застосування сукупності здібностей, умілого ком­пенсування тих, яких не вистачає. У цьому контексті психологи вважають актуальними такі закономірності:

— ефективність будь-якої діяльності, зокрема уп­равлінської, залежить не від однієї, а від кількох різних здібностей, поєднання яких може бути здійснене різни­ми способами;

— здібність, якої немає в людини, може бути ком­пенсована іншими, високорозвиненими;

— успіхи особистості в навчанні, праці, житті зага­лом залежать не тільки від її здібностей, а й від уявлен­ня оточуючих про них;

— продуктивність є важливим чинником розвитку здібностей людини. На неї впливають не тільки задатки, а й розвиток відповідної системи операцій, умінь і способів дії в конкретній галузі. Рівень розвитку операцій, умінь, у свою чергу, залежить від соціокультурного, етнопсихологічного середовища, зокре­ма від традицій управлінської культури, парадигм нав­чання та підготовки кадрів управління.

Ефективність управлінської діяльності значною мі­рою залежить від загальної здібності до управлінської діяльності (ЗЗУД). Про виразність ЗЗУД свідчать умін­ня керівника виконувати нестандартні завдання та проблеми, здатність мислити масштабно, а також нас­лідки вияву цих здібностей. Наприклад, керівника ха­рактеризують за ступенем різноманітності застосовуваних ним прийомів і методів управління: чим вищий цей ступінь, тим сильніший керівник. Від управлінських здібностей керівника прямо залежить ефективність роботи з добору і розстановки кадрів: сильний керівник схильний підбирати сильних підлег­лих, а слабкий — слабких. А тому шкода від слабкого керівника подвійна: безпосередня (пряма) зумовлена низькою ефективністю його управлінської діяльності, побічна (непряма) пов'язана з негативною самоорганіза­цією. До інших наслідків ЗЗУД належать уміння пра­вильно оцінювати діяльність підлеглих, перерозподіля­ти функції управління між керівниками нижчих рангів.

Спрямованість. Головною визначальною підструктурою особистості є соціально обумовлені риси, що формують її спрямованість. Це насамперед потреби й мотиви особистості, її ціннісні орієнтації, ідеали, інтереси, цілі. Не випадково говорять, що спрямо­ваність — стрижень особистості.

Потреба – динамічне утворення, що організує і спрямовує пізнавальні процеси, уяву та поведінку. Вона спонукає людину діяти певним чином і у визначеному напрямку. Задо­вольняючи свої потреби, особистість проявляє активність. Це є могутнім поштов­хом для її розвитку. За своїм походженням потреби можуть бути природними (у їжі, сні, самозбереженні, самовідтворенні) та культурними. Серед культурних роз­різняють матеріальні й духовні.

Потреба бути особистістю, бути шановним і улюбленим, потреба в гармонії, красі, читанні, музиці, спілкуванні, дружбі є вищими потребами. У житті кож­ної людини потреби постійно змінюються. При цьому зникають одні а з'являють­ся інші. Формування потреб сфери особистості — складний процес.

Уміння усвідомлено регулювати черговість задоволення потреб — найважливі­ша ознака спрямованості особистості, свідчення її зрілості.

Усвідомлення потреби виражається в мотивах, що визначають напрямок ак­тивності особистості. Мотиви — це спонукання до діяльності. Більшість спону­кань усвідомлені особистістю і виступають як мотиви її поведінки. Неусвідомлені спонукання називаються потягами. У різноманітності спонукань кожного інди­віда є ведучі мотиви, що визначають його життєвий шлях і характеризу­ють її морально. Вивчення мотивів поведінки людини необхідне для розуміння сутності її особистості. Уміння бачити за кожним вчинком відповідний мотив — найважливіша професійно значуща риса педагога, батьків, вихователя, керівника. Не розібравшись у психологічній структурі особистості, не виявивши особливості сфери його потреб, мотивів, неможливо оптималь­но планувати процес навчання і виховання, а також здійснювати підбір і впорядкування кадрів.

Одним із мотивів, що стимулює активність особистості, є інтерес. Інтерес — це вибране ставлення особистості до об'єкта у зв’язку з його життєвим значенням й емо­ційною привабливостю. Інтереси виникають на основі потреб, але не зводяться до них. Інтерес, що поглибився і затвердився, може стати потребою. Він також може проявитися стихійно внаслідок емоційної привабливості об'єкта. Інтереси мають величезне значення в житті та діяльності людини.

За рівнем діяльності розрізняють пасивні й активні інтереси. Пасивні інтере­си — споглядальні, при яких людина обмежується сприйняттям об'єкта, що її зацікавив (слухання музики, відвідування виставок, музеїв і т. д.). Активні інте­реси, мають місце, коли людина не обмежується спогляданням, а активно діє, опано­вуючи об'єкти інтересу. Активний інтерес — спонукає до розвитку особи­стості, формування знань і навичок, здібностей і характеру. Інтереси розрізня­ються і за обсягом. Можуть бути люди з високими і глибокими, а також із широкими, але поверхневими інтересами. Є й такі, які цікавляться всім, але не заглиблюються в щось конкретне.

Нарешті, є люди з глибокими, але дуже вузькими інтересами. У цьому випад­ку говорять, що вони розвинуті односторонньо. Ідеальним варіантом є такий, коли на фоні широких інтересів у особистості є центральний основний, який визначає сенс життя і основний напрямок у діяльності.

^ 8.2. ІНТЕЛЕКТ ТА КРЕАТИВНІСТЬ КЕРІВНИКА

8610532697450966.html
8610631310737628.html
8610751091073601.html
8610813904773514.html
8610937437695519.html